Юрій Вільович Максимов розповів про те, чим живе він та його родина у цей буремний час.
"Буду їхати у Київ на дачу, де і був увесь час. Дружина з родичами з 24 лютого, коли почалися обстріли, поїхала під Ужгород. Я спочатку сидів під Полтавою, а потім поїхав на дачу. Рідних навіть не бачив. Потім уже приїхав до них, разом із сином пройшли медогляд, і стали на облік до тероборони Малого Березного Закарпатської області. Зараз уже сім'ю побачив, буду їхати знову до Києва".
"У Малому Березному я перебуваю сім днів. Обстановка тут нормальна, та я тут уже не можу. Зараз, як тільки отримаю рішення, залишаю сім'ю і повертаюся з сином на дачу в 20-ти кілометрах від Києва. Наскільки я знаю, там зараз спокійно, тільки блокпости стоять.
- Про війну дізнався у Полтаві. 24 лютого ми перебували на базі і готувалися до матчу з «Вересом». О 4-й ранку я почув, як почали гудіти літаки. Я все зрозумів. О 9:00 ми з командою та керівництвом зібралися на стадіоні, прийнявши рішення роз’їхатися".
"Я відразу поїхав за місто, а жінка з дітьми - на Закарпаття. Не можна було лишатися. Наш будинок між військовою частиною і школою поліції."
"З інфраструктурою «Ворскли», слава Богу, все в порядку. З бази, про всяк випадок, всі речі вивезли. Деякі місцеві хлопці тренуються самостійно, багато іноземців уже залишили команду. Наскільки я знаю, Лукас Ранжел на три місяці перебрався у «Сабах». Про футбол потрібно забути, зараз найголовніше – зберегти країну. Із керівництвом клубу спілкуємось. Зараз головне — мир на нашій землі, і щоб війна швидше закінчилася".
"Не очікував, що таке взагалі може статися. Коли люди втратили свої оселі та знаходяться в депресії, не до футболу. Один «хворий дебіл» поставив на коліна стільки людей. Прикро, що нам зброю ніхто не дає. Дали б зброю, а країну в нас є кому захищати. На п’ять людей — один автомат. Я готовий взяти зброю до рук, мені нічого втрачати, ми же не нападаємо, а захищаємося".
За матеріалами fanday.net
